ІСТОРИЧНІ МІФИ НАШОГО СЕЛА

МІФ ІІ. Частина села «Кочилова» отримала свою назву від того, що в цій місцевості «кочували» цигани, або від того, що місцевість під час повені заливалась водою і жителям доводилось пересуватись по «кочках».
Переважна більшість топонімів (місцевих географічних назв), виникла від імені або прізвища тієї чи іншої історичної особи. Так, на території нашого району виникло село Чулаківка, назване за прізвищем збур’ївського селянина Івана Чулака, який в 1830-х роках оселився з сім’єю на окремому хуторі, який дуже швидко розрісся до розмірів невеликого села.
Так само частина нашого села, яку ми називаємо Кочилова, отримала свою назву від прізвища великої збур’ївської родини Коча, що мешкала в цій частині. Але, зазвичай, проживати в певному місці і мати велику сім’ю, яких в Збур’ївці було безліч, недостатньо для того, щоб прізвище перетворилося в топонім і залишилось в історичній пам’яті. Повинні були відбутись якісь неординарні події, пов’язані з прізвищем Коча, які б мали резонанс та запам’ятались. Прізвище повинно було чимось відзначитись, «прозвучати».
Вперше Кочі зустрічаються в метричних книжках Збур’ївської Святотроїцької церкви в записах за 1818 рік: «27 января Збурьевский поселянин Игнатий Коча умре, натурально, 79 лет. Погребал священник Иродион Зеленкевич». У старого козака Ігнатія було чотири сина: Микита, Григорій, Федір та Михайло, які і зробили «збур’ївський рід коч» численним та відомим.
Першим «змусив» село говорити про себе старший брат Микита, привід був явно не героїчним, але події з історії, як і слова із пісні, викидати не можна, якщо вважати історію наукою, якою вона не була б. В січні 1829 року селом прокотилась чутка, яка отримала підтвердження і стала фактом «збур’ївського життя». З листа протоієрея Максима Моторного збур’ївському священику: «...подсудимые поселяне Никита Коча и невестка его Василиса сами сознались в кровосмешении между собой. Показывал первый, что будто-бы на таковой грех склонила его сама Василиса несколько раз, на что он было не соглашался, она пришед к нему спящему ночью и села подле его и тогда он не мог преодолеть своей страсти и сделал кровосмешение и после того продолжил оное несколько раз. А последняя, что оный свекор склонял ее к тому и когда она на то не соглашалась, то сей свекор Коча причинял немилосердные побои, муж оной Василисы был на заработках, избегая коих согласилась с ним на кровосмешение и продолжала оное несколько раз, пока объявила о том соседям, а по совету их сделала сие и пред начальством гласным…» В той час така поведінка вважалась кримінальним злочином. Після проведення спеціального розслідування палатою губернського кримінального суду було визначено спосіб покарання Микити та Василини: «…назначить им церковную ипитимию на двадцять лет с исполнением оной по месту жительства под надзором духовного их отца следующим образом: во все воскресенье и праздничные дни ходить в церковь на всякое славословие и приносить о том согрешении свое истинное пред Богом раскаяние, во все посты исповедоваться, а святых тайн не приобщаться, кроме смертного случая…» Таким чином церква отримала двох супер дисциплінованих прихожан, а село чергову можливість «перебрати чиїсь кісточки».
Слідуюча резонансна, та в одночас трагічна подія трапилась з наймолодшим з братів Коча – Григорієм. Кожний рік десятки, а в періоди численних епідемій, сотні збур’ївчан вмирали, що було, нажаль, звичним явищем. В той же час смерть від нещасного випадку, тим паче «на виробництві», була великою рідкістю. 19 лютого 1836 року Григорій, працюючи на одному із збур’ївських млинів, був «удавлен мельничным валом». По собі він залишив дружину та доньку Параскевію.
Третій брат, Федір Ігнатійович, разом зі своєю дружиною Феклою Миронівною мали двох синів та чотирьох доньок і прожили звичайним, розміреним, тихим життям. 26 вересня 1843 року на шістдесятому році Федір помер. Вже після смерті батька «слави» сім’ї Коч додали дві його доньки. 04 грудня 1847 року «у збурьевской поселянки Аграфены Федоровны Кочиной незаконно родился сын Пуд», тобто поза шлюбом, а другого лютого 1852 року в той же спосіб Тетяна Федорівна народила доньку Анну. Слід зазначити, що народження позашлюбних дітей було на той час звичайним явищем і, якщо й засуджувалось суспільством, то не до такої міри, як ми звикли це сприймати з творів української класичної літератури. Насправді народ, в цьому питанні, був набагато мудріший та добріший, і кожна дитина сприймалась як «дар божий». В 1847 році з загальної кількості 229 новонароджених збур’ївчан 12 було народжено «незаконно». За десять років з 1851 по 1860 роки в Збур’ївці народилось 62 позашлюбних дітей. Особливо кількість «незаконнорожденных» збільшувалась в роки перебування в селі військових частин, що було досить часто.
Четвертий брат Михайло Федорович, відслуживши в армії, повернувся до рідного села в 1831 році в чині унтер-офіцера, по сучасному сержанта, що було звичайним явищем для збур’ївчан, більше половини «служивих» повертались додому в такому званні. Ми звикли вважати, знову ж таки з літературних творів, що термін служби в царській армії першої половини дев’ятнадцятого століття становив двадцять п’ять років, насправді більше п’ятнадцяти років рядовий склад не служив, як правило це було сім, вісім років служби. Потім солдат повертався додому і перебував в якості «безсрочного отпускного» тобто в запасі. 02 лютого 1832 року Михайло Коча одружився на збур’ївській дівчині Марії Петрівні Міщенко, свідком на весіллі був старший брат Микита.
Історія не зберегла військовий подвиг, який здійснив солдат Михайло Коча, але вже, перебуваючи в запасі в 1838 році, він отримав звання прапорщика, що надавало статусу не спадкового дворянина, тобто дворянство не передавалось дітям. Звичайний державний селянин став дворянином, випадок надзвичайно унікальний, єдиний за всю історію не тільки Збур’ївки, а й всього Дніпровського повіту. Така подія набула розголосу в усій Таврійській губернії. З цього приводу старший син дворянина Михайла Кочі Іван вирішив навіть «облагородити» своє прізвище додатковою літерою і почав писатись в документах як Кочас.
Одна з великих збур’ївських родин, родина Коча, живучи своїм власним життям, життям в якому було безліч подій і радісних, і трагічних, робила свою власну маленьку історію і велику історію нашої Збур’ївки, залишивши нам своє прізвище, як частину нашого села – Кочилова. Так само, як це зробила іще одна збур’ївська родина – Пластун, але це вже інша історія.
В. В. Маруняк

Херсонский ТОП Hosting Ukraine
Стара Збур'ївка © 2011 - 2018